Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/255

Цю сторінку схвалено

гадати їх місце, але не більше; тут і виконавця навіть не треба; вони самі себе кроплять, бо вони дуже доброго поведення: инші приятель приятелеви отсю услугу висвідчають, а знов инші самі себе власноручно… Покаяння ріжні, публичні при тім на себе накладають, — виходить гарненько і поучаючо, одним словом, вам непокоїтись нічого… Таке правило природи.

— Ну, по крайній мірі з сеї сторони ви мене хоч трохи успокоїли; але ось, бачите, знову біда: скажіть, будьте ласкаві, чи богато таких людей, котрі других, бачите, різати право мають, „незвичайних” отсих? Я, очевидно, готов пристати на ваше, але самі признаєте, якось воно лячно, добродію, коли вже надто богато їх буде, а?

— О, не трівожтесь і тим, — тим самим тоном тягнув дальше Раскольніков. — Адже звісно, людей з новою думкою, навіть лиш трохи спосібних сказати хоч крихітку нового, незвичайно мало родиться, аж навіть дивно як мало. Ясно тільки одно, що порядок розмножування людей, всіх сих розрядів і підрозрядів, мабуть дуже докладно обкреслений якимсь законом природи. Закон сей, розуміється, тепер не звісний, але я вірю, що він істнує і колись може стати і звісним. Незмірна маса людей, матеріял, на те тільки істнує на світі, щоби напослідок, через якесь висилення, якимсь тайним до сеї пори процесом, через якесь крижовання родів і пород, напружитись і породити наконець на світ, ну хоч і з тисячі одного хоч трохи самостійного чоловіка. Ще з більше широкою самостійністю родиться, може бути, і з десяти тисяч один (я говорю прикладами, для ясности). Ще з більше широкою і зі сто тисячів один. Ґеніяльні люде з міліонів, а великі ґенії, завершителі людськости, може бути по вигасненню многих тисячів міліонів людей на землі. Одним словом, в реторту, в котрій все те відбувається, я не заглядав. Але виразний закон без сумніву є і мусить бути; тут не може бути случаю.

— Та що ви оба, жартуєте, чи що? — закричав вкінци Разумихін. — За дурня маєте оден другого, чи як? Сидять і оден над другим кепкує! Чи ти направду, Родю?

Раскольніков мовчки підняв на него своє бліде і майже жалібне лице і нічого не відповів. І дивною показалась Разумихінови, супроти тихого і жалібного лиця, нетаєна, навязчива, дразлива напасність Порфіра.