— Та з якої-ж причини так дуже?
— То є не те, щоб… бачиш, послідними днями, ось як ти захорів, мені часто і много приходилось про тебе згадувати… Ну, він і слухав… і як довідався, що ти юрист і кінчити курсів не можеш, задля прикрих обставин, то сказав: яка шкода! Я і заключив… то є все те разом, не одно лиш се; вчера Заметов… Бачиш, Родю, я тобі щось вчера плів по пяному, коли домів ми ішли…, так я, боюсь, щоб ти не преувеличив, бачиш…
— Що таке? Що мене за божевільного мають? Та може воно і правда.
Він напряжено усміхнувся.
— Так, так… чи радше тьфу, ні!… Ну, та все, що я говорив… (і про инше також,) се все була дурниця і з похмілля.
— Та чого ти звиняєшся! Як мені все те надоїло! — крикнув Раскольніков з особлившим роздразненням. Він впрочім почасти удавав.
— Знаю, знаю, розумію. Будь переконаний, що понимаю. Стидно і говорити навіть…
— А коли стидно, так і не говори!
Оба замовкли. Разумихін був більше ніж в захваті і Раскольніков з відразою се відчував. Трівокило його і те, що Разумихін перед хвилею говорив про Порфіра.
— Сему також треба Лазаря співати, — думав він, блідніючи і з бючим серцем, — і співати як найприроднійше. Найприроднійше було-б однакож нічого не співати. Насилу нічого не співати! Ні, насилу було би знов неприродно… Ну, як там обернеться… побачимо… зараз… добре чи не добре, що я іду? Нетля сама на свічку летить. Серце стучить, ось що не добре!…
— В отсім сірім домі, — сказав Разумихін.
— Важнійше всего, знає Порфір чи не знає, що я вчера у сеї відьми на кватирі був… і про кров питав? Душком треба се провідати при першім кроці, як лиш увійду, по лиці провідати, и-нак-ше… я пропаду, а провідаю!
— А знаєш що? — нараз звернувся він до Разумихіна з жартівливою усмішкою. — Я, брате, нині завважав, що ти від ранку в якімсь особлившім зворушенню находишся? Не правда?
