Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/232

Цю сторінку схвалено

— Ви нам усе вчера віддали! — промовила нараз в відповідь Зоня якимсь сильним і скорим шепотом, і знов відразу сильно потупилась.

Губи і підбородок її знов стали дрожати. Вона давно вже поражена була бідним житлом Раскольнікова, і тепер слова отсі самі з себе вирвались її. Наступила мовчанка. Очі Дунечки якось проясніли, а Пульхерія Александрівна навіть привітливо погляділа на Зоню.

— Родю, — сказала вона встаючи, — ми, розуміється разом обідаємо. Дунечко, ходімо… А ти би, Родю, пішов перейшовся трохи, а відтак відпочав, полежав, а там приходив чим хутше… А то ми тебе утомили, боюсь я…

— Добре, добре, прийду, — відповів він, встаючи з поспіхом… — Та у мене ще діло…

— Або-ж ви будете і обідати окремо? — запитав Разумихін, з задивом глядячи на Раскольнікова. — Що се ти?

— Ні, ні, прийду; очевидно, розуміється… А ти останься на мінуту. Та він вам тепер не потрібний, матусю? Чи може я віднимаю його?

— Ох, ні, ні! А ви, Дмитре Прокопичу, прийдете обідати, будете так ласкаві?

— Прошу вас, приходіть, — просила Дуня.

Разумихін поклонився і цілий засіяв. На одну хвилинку всі якось дивно відразу помішались.

— Пращай, Родю, то є до побачення; не люблю говорити „пращай!” Пращай, Настко!… ах, знову „пращай” сказала…

Пульхерія Александрівна хотіла було і Зонечці поклонитись, та якось не удалось, і поквапно вийшла з кімнати.

Але Евдокія Романівна начеб ждала черги і, переходячи вслід за матірю біля Зоні, поклонилась її уважливим, чемним і повним поклоном. Зонечка змішалась, поклонилась якось прискорено і налякано, і якесь навіть болюче чувство відбилось в лици її, мов би ввічливість і уважливість Евдокії Романівни були їй прикрі і прибиваючі.

— Дуню, пращай-же! — крикнув Раскольніков уже в сіни, — дай-же руку, но!

— Адже-ж я подавала, забув? — відповіла Дуня, ласкаво і заклопотано звертаючись до него.

— Ну що-ж, ще дай! — і він сильно стиснув її пальчики.