і женитись хотів, — нараз сказав він дивлячись на матір, поражену несподіваним оборотом і тоном, з яким він про те заговорив.
— Ах, любчику мій, памятаю!… — Пульхерія Александрівна переглянулась з Дунечкою і Разумихіном.
— Гм! так! А що мені вам розповісти? Навіть мало памятаю. Вона слабовита така дівчинка була, — продовжав він, якби знов нараз задумуючись і потупившись, — цілком хора; убогим любила давати і про монастирі заєдно маячила, і раз залилась сльозами, коли мені про те стала говорити; так, так… памятаю… добре памятаю. Поганенька така… бідна. Справді не знаю, за що я до неї тоді привязався, здається за те, що завсігди була недужа… Будь вона ще кулява, або горбата, я би, здається, ще більше її полюбив… (Він задумчиво усміхнувся). Так… була се якась весняна горячка…
— Ну, тут не сама весняна горячка, — з одушевленням сказала Дунечка.
Він уважно, з напряженням поглядів на сестру, та не дочув, чи навіть не порозумів її слів. Відтак, в глубокій задумі, встав, підійшов до матері, поцілував її, вернувся на місце і сів.
— Ти і тепер її любиш! — промовила зворушена Пульхерія Александрівна.
— Її, кажете? Тепер? Ах, так… ви про неї. Ні. Се все тепер вже на другім світі… і так давно. Та і все те надокола мов би не тут діється…
Він з увагою поглядів на них.
— Ось і вас… я зовсім мов би зза тисячів верстов на вас гляджу. Та і чорт знає, чого ми про те говоримо! І на що розпитувати? — додав він з досадою і замовк, кусаючи собі нігті та наново задумуючись.
— Яка в тебе погана кватира, Родю, сущий гріб, — сказала нараз Пульхерія Александрівна, перериваючи важке мовчання. — Я переконана, що ти через половину від кватири став таким мелянхоліком.
— Кватира?… — відповів він розсіяно. — Так, кватира много причинилась… я про те також думав… А колиб ви знали, однакож, яку ви дивну думку тепер сказали, матусю! — додав він нараз, дивно усміхнувшись.
Ще трохи, і се товариство, сі найблищі кревні, після
