правильно кождого дня, і як тільки увійшла в воду, зараз наступило пораження!
— Ну, та нічого і казати! — докинув Зосимов.
— І міцно він її потурбував?
— Адже се все одно, — відізвалась Дуня.
— Гм! От вам, матусю, охота про такі пусті річи розповідати, — роздразнено і якось ненадійно промовив нараз Раскольніков.
— Ах, друже мій, та я не знала, про що вже і заговорити, — вирвалось в Пульхерії Александрівни.
— Та що ви, боїтесь мене всі, чи що? — сказав він з викривленою усмішкою.
— Се дійсно правда, — сказала Дуня, просто і строго дивлячись на брата. — Матуся, коли йшла на сходи, аж хрестилась зі страху.
Лице його викривилось наче від судорогів.
— Ах, що ти Дуню! Не сердься, будь ласкав, Родю… Нащо ти, Дуню! — заговорила в помішанню Пульхерія Александрівна; — се я їдучи сюди цілу дорогу маячила в ваґоні, як ми побачимось, як ми про все будемо розповідати собі… і так була щаслива, що і дороги не бачила! Та що я! Я і тепер щаслива… Без потреби ти, Дуню! Я вже від того самого щаслива, що тебе бачу, Родю…
— Доста, матусю, — з помішанням пробурмотів він, не глядячи на неї і стиснув її руку, — маємо час наговоритись!
Сказавши те, він нараз занепокоївся і поблід: знов одно недавне страшне чувство мертвим холодом озвалось в душі його; знов йому відразу стало цілком ясно і понятно, що він сказав в отсю хвилю страшенну лож, що не тілько ніколи тепер не прийдеться йому мати час наговоритись, але вже ні про що більш, ніколи і ні з ким не можна йому тепер говорити. Вражіння отсеї убиваючої думки було так сильне, що він на хвилю майже цілком забувся, встав з місця, і не глядячи ні на кого, пустився геть з кімнати.
— Що ти? — крикнув Разумихін, хапаючи його за руку.
Він усів знову і став мовчаливо розглядатись; всі гляділи на него з переляком.
— Та що ви всі такі скучні! — промовив він нараз, цілком несподівано. — Скажіть що не-будь! Чого в самім ділі так сидіти! Ну, говоріть-же! Будемо розмовляти… Зібрались і мовчимо… Ну, що небудь!
