лю і надягала капелюх; Дунечка також одягалась. Рукавички на ній були не лиш заношені, але аж подерті, що завважав Разумихін, а тимчасом отся явна бідність убору навіть додавала обом дамам вид якоїсь особлившої поваги, що завсігди буває з тими, хто уміє носити убогу одежу. Разумихін з обожанням глядів на Дунечку і чувся гордим, що поведе її.
— Тая королева, — думав він про себе, — що то латала свої пончохи в вязниці, вже навірно в ту хвилю виглядала справдішною королевою і навіть більше, ніж за часів найпишнійших торжеств і виходів.
— Боже мій! — кликнула Пульхерія Александрівна, — чи думала я, що буду боятись зійтися з сином, з моїм любим Родечком, як тепер боюся!… Я боюся, Дмитре Прокопичу! — додала вона, несміло поглянувши на него.
— Не бійтесь, мамочко, — сказала Дуня, цілуючи її — ліпше вірте в него. Я вірю.
— Ах, Боже мій! Я вірю також, а всю ніч не спала! — закричала бідна женщина.
Вони вийшли на вулицю.
— Знаєш, Дунечко, як тілько я над ранком трошечки заснула, мені зараз приснилась покійна Марта Петрівна… і ціла в білім… підійшла до мене, взяла за руку, а сама головою хитає на мене, і так строго, строго, начеб осуджає… Чи добро воно віщує? Ах, Боже мій, Дмитре Прокопичу, ви ще не знаєте: Марта Петрівна умерла!
— Ні, не знаю; яка Марта Петрівна?
— Несподівано! і представте собі…
— Опісля, мамочко, вмішалася Дуня, — адже вони ще не знають, хто така Марта Петрівна.
— Ах, не знаєте? А я думала, вам вже все звісне. Ви мені простите, Дмитре Прокопичу, у мене в отсі дні просто в голові путається. Справді, я вас уважаю якби за провидіння наше, та тому так і переконана була, що вам все звісне. Я вас майже за рідного уважаю… Не угнівіться, прошу, що так говорю. Ах, Боже мій, що се у вас права рука! скалічились?
— Так, скалічився, — воркнув ущасливлений Разумихін.
— Я иногді надто вже від серця говорю, так що Дуня мене поправляє… Але, Боже мій, в якій він комірці живе! Так чи пробудився він вже? І отся женщина, хазяйка його, уважає се за кімнату! Послухайте, ви говорите, він не любить
