Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/207

Цю сторінку схвалено

— І Порфірови.

— Так що-ж, що Порфірови?

— Слухай, чи маєш ти вплив який на онтих, значить на матір та сестру? Осторожнійше би з ним сьогодня…

— Та чей воно якось-то буде! — неохотно відповів Разумихін.

— І чого він так на сего Лужина? Чоловік з грішми, їй, здається, не противний… а у них бач ні копієчки, чи не тік?

— Та чого ти випитуєш? — роздразнено крикнув Разумихін. — Звідки я знаю, чи є копійчина чи ні? Запитай сам, може і провідаєш…

— Фу, який ти іноді дурненький! Вчерашнє похмілля усе ще сидить… До побачення; подякуй від мене своїй Параскевії Павлівні за нічліг. Заперлась, на мій добрий день через двері не відповіла, а сама в семій годині піднялась, самовар її коритарем з кухні переносили… Я не удостоївся созерцати…

Рівно в девятій годині Разумихін явився в господі Бакалієва. Обі женщини дожидали від давна з істеричною нетерпеливістю. Піднялись вони в годині семій, або ще ранше. Він увійшов понурий як ніч, поклонився нескладно, за що таки зараз розлютився — розуміється, на себе. Він зробив рахунок без господаря: Пульхерія Александрівна так і кинулась до него, схопила його за обі руки і трохи не поцілувала їх.

Він несміло глянув на Евдокію Романівну; але і в отсім гордім лиці був в отсю хвилю такий вираз вдячности і приязни, таке повне і несподіване ним поважання (замісць насмішливих поглядів і мимовільної, лихо укритої погорди!), що йому вже дійсно було би лекше, колиб стрітили докорами, а то вже надто стало моторошно. На щастя була готова тема для розмови, і він чим скорше ухопився за неї.

Почувши, „що ще не прокинувся”, але що „усе гаразд”, Пульхерія Александрівна заявила, що се і ліпше, „бо її конечно, конечно, конечно треба поговорити дещо наперед”. Наступило питання про чай і запросини пити разом; самі вони ще не пили, бо ждали на Разумихіна. Евдокія Романівна подзвонила; на зазив явився замарганий обірванець і йому приказано принести чай, котрий і подано вкінці, але так неприятно і так неприлично, що женщини аж засоромились. Разумихін енерґічно вилаяв господу, та нагадавши про Лужина, замовк, змішався і дуже втішився, коли