— Чудова? Ти сказав „чудова”! — заревів Разумихін, і нараз кинувся на Зосимова та вхопив його за горло. — Коли ти ще раз осмілишся… Розумієш? Розумієш? — кричав він, потрясаючи його за обшивку і притиснувши до стіни. — Чи чув?
— Та пусти, пяний чорте! — боронився Зосимов, і потім, коли вже той його випустив, подивився на него уважно, та відразу затрясся від сміху.
Разумихін стояв перед ним, опустивши руки, в мрачній і глубокій задумі.
— Розуміється, я осел, — промовив він, мрачний як туча, — але бач… і ти також.
— Ну ні, брате, цілком не також. Я про дурниці не маячу.
Вони пішли мовчки, і що лиш підходячи до кватири Раскольнікова, Разумихін, сильно засуячений, перервав мовчанку.
— Слухай, — сказав він Зосимову, — з тебе гарний хлопець, але ти кромі всіх твоїх поганих прикмет ще і коцур, я се знаю, та ще і мерзенний. Ти нервове, слабе дрантя, ти смакун, ти випасся і в нічім собі відмовити не можеш, — а се вже я називаю болотом, бо се просто доводить до болота. Ти так нечувано себе розпестив, що признаюсь, мені зовсім трудно зрозуміти, як ти можеш бути при всім тім добрим і навіть безкорисним лікарем. На перині спить (доктор бач!), а по ночах встає для хорого! Років через три ти вже не будеш вставати для хорого… Ну там, до чорта, не в тім діло, а ось в чім: ти сьогодня в господининій кватирі ночуєш (ледви удалось мені її намовити!), а я в кухни; ось вам нагода познакомитись швидко! Та не те, що ти думаєш! Тут, брате, і тіни сего нема.
— Та я цілком і не думаю.
— Тут, брате, соромливість, мовчаливість, несмілість, ціломудренність жорстока, і при всім тім — зітхання, і тає як віск, так і тає! Вибав ти мене від неї, ради всіх чортів в пеклі! Страх приподоблива та і не погана!… Заслужу, головою заслужу!
Зосимов зареготався ще голоснійше, як передше.
— Ух, тебе розібрало! Та на що мені її?
— Даю тобі слово чести, заходу не богато, тілько плети дурниці, які хочеш, та сядь біля неї і мели язиком. Дото-
