Радісний, одушевлений крик стрітив появлення Раскольнікова. Обі кинулися до него. Але він стояв як мертвий; невиносне, напрасне почуття вини вдарило в него мов громом. Та і руки його не піднимались обняти їх: не могли. Мати і сестра стискали його в обняттях, цілували його, сміялись, плакали… Він ступив крок, захитався і повалився на поміст в безпамяти.
Трівога, крики переляку, зойки… Разумихін, що стояв на порозі, влетів в кімнату, схопив хорого в свої могучі руки, і той в млі ока опинився на дивані.
— Нічого, нічого! — кричав він матері і сестрі, — се обморок, се байка! Тільки що сказав доктор, що йому значно ліпше, що він цілковито здоров! Води! Ну, ось вже він і приходить до себе, ну, ось і прочуняв!…
І вхопивши за руку Дунечку так, що ледви не викрутив її руки, він пригнув її подивитись на те, що ось вже він і прочуняв. І мати і сестра гляділи на Разумихіна як на провидіння, з розніженням і вдячністю; вони вже чули від Настки, чим був для їх Родя, за весь час слабости, отсей „розважливий молодий чоловік”, як назвала його в той сам вечір, в довіреній розмові з Дунею, сама Пульхерія Александрівна Раскольнікова.
