я плутаюсь; я дуже слабий, піддержи мене… зараз будуть, ось і сходи…
— Що з тобою? Що з тобою? — питав затрівожений Разумихін.
— Голова трохи крутиться; та не в тім справа, а в тім, що мені так сумно, так сумно! Наче тій женщині… справді! Дивись: се що? Дивись! дивись!
— Що таке?
— Хіба не видиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? крізь щелину…
Вони вже стояли перед останніми сходами, просто дверий господині, і дійсно видно було здолу, що в комірці Раскольнікова було світло.
— Дивне! Настка, може бути, — завважав Разумихін.
— Ніколи її в отсю пору у мене не буває, та і спить вона давно, але… мені все одно! Бувай здоров!
— Що ти? Та я веду тебе, разом ввійдемо!
— Знаю, що разом ввійдемо, все-ж таки мені хочеться тут стиснути тобі руку і тут з тобою розпращатися. Ну, давай руку, пращай!
— Що з тобою Родю?
— Нічого; ходім; ти будеш свідком…
Вони стали підниматись горі сходами, і у Разумихіна блиснула думка, що Зосимов таки бути може і не помиляється. „Ех! розстроїв я його моєю балаканиною!” воркнув він про себе. Аж ось підходячи до дверий, вони почули в кімнаті голоси.
— Та що тут таке? — кликнув Разумихін.
Раскольніков перший вхопив за клямку і отворив двері на остіж, отворив і станув на порозі як вкопаний.
Мати і сестра його сиділи у него на дивані і дожидали вже півтора години. Длячого-ж він всего менше їх сподівався і вже зовсім про них не думав, мимо того, що навіть сьогодні повторилася вість про їх виїзд, що вони їдуть і скоро прибудуть? Цілих отсих півтора години вони, перебиваючи собі взаїмно, розпитували Настку, котра стояла і тепер перед ними та вже вспіла розповісти їм усе подрібно. Вони себе не памятали від перестраху, коли вчули, що він „сьогодня втік”, хорий і, як видно з оповідання, в горячці! „Боже, що з ним!” Обі плакали, обі пережили хрестну муку за тих півтора години дожидання.
