— Він Лідочку більше всіх нас любив, — тягнула вона дуже поважно і не усміхаючись, вже цілком як говорять „великі”, — длятого любив, що вона маленька і длятого ще, що хора, і її завсігди гостинця приносив, а нас він читати учив, а мене граматики і Закона Божого, — додала вона з достоїнством, — а матуся нічого не говорила, тілько ми знали, що вона се любить, і таточко знав, а матуся мене хоче по француськи учити, бо мені вже пора образуватись.
— А молитися ви умієте?
— О, як би ні, уміємо! давно вже; я вже велика, отже молюся сама про себе, а Кольо з Лідочкою разом з матусею в голос; наперед „богородицю” змовлять, а потім ще одну молитву: „Боже прости і благослови сестрицю Зоню”, а потім ще: „Боже прости і благослови нашого другого таточка”, бо старший наш таточко вже умер, а отсей нам вже другий, а ми і за него також молимось.
— Полечко, мене зовуть Родіон; помоліться колинебудь за мене, „і раба Родіона”. — більш нічого.
— Ціле моє життя буду за вас молитися, — горячо промовила дівчинка і нараз знов засміялась, кинулась до него і знов обняла його.
Раскольніков сказав її своє імя, дав адресу і обіцявся завтра напевно зайти. Дівчина відійшла від него незмірно урадована. Була одинайцята година, коли він вийшов на вулицю. Через пять мінут він стояв на мості, рівно на тім самім місци, з котрого передше кинулась женщина.
— Досить! — промовив він рішучо і торжественно, — проч мари, проч напускані страхи, проч привиди! Є життя! Або-ж я тепер не жив? Не умерло ще моє життя враз з старою старухою! Царство їй небесне і, — доста, бабусю, пора спочивати. Царство розсудку і світла тепер і… волі, і сили… і побачимо тепер! Поміряємось тепер! — додав він гордо, начеб звертаючись до якоїсь темної сили і визиваючи її. — А я вже приставав жити на аршині простору!
—… Недомагаю я дуже в отсю хвилю, однакож… здається, ціла слабість минула. Я й знав, що мине, коли виходив з дому. Але, але: дім Починкова, се два кроки. Вже конечно треба зайти до Разумихіна, хотяй би й не два кроки… нехай виграє заклад!… нехай і він потішиться, — нічого, нехай!… Сили, сили треба; без сили нічого не візьмеш; а силу треба добувати таки силою, ось
