ном. Коли вже спускався долів послідними ступнями, він почув нараз поспішні кроки за собою. Хтось доганяв його. Се була Полечка; вона бігла за ним і кликала його:
— Слухайте! Слухайте!
Він обернувся до неї. Дівчина збігла долів останніми сходами і станула безпосерено перед ним о ступень висше. Бліде світло добувалось з подвіря. Раскольніков побачив худеньке, все-ж таки миле личко дівчинки, що усміхалось до него і весело, по дитинячи гляділо на него. Вона прибігла з порученням, котре очевидячки їй самій дуже подобалось.
— Слухайте, як вас зовуть?… а ще: де живете? — запитала вона поспішно засапаним голосочком.
Він положив їй обі руки на плечі і з якоюсь розкошею дивився на неї. Йому так любо було на неї глядіти, — він сам не знав длячого.
— А хто вас прислав?
— А мене прислала сестра Зоня, — відповіла дівчинка, ще веселійше усміхаючись.
— Я так і знав, що вас прислала сестра Зоня.
— Мене і матуся також прислала. Коли Зоня стала посилати, матуся також підійшла і сказала: „Біжи чим скорше, Полечко!”
— Любите ви сестру Зоню?
— Я її більше всіх люблю! — з якоюсь особлившою твердістю промовила Полечка і усмішка її стала нараз поважнійшою.
— А мене любити будете?
Замісць відповіди він побачив наближившеся до него личко дівчинки і пухкі її губочки протягнулись до него наівно та поцілували його. Рівночасно тоненькі, як сірники, руки її обгорнули його кріпко, голова склонилась до його грудей і дівчинка тихо заплакала, тулячись лицем до него все дуще і дуще.
— Таточка жаль! — промовила вона по хвилі, піднимаючи своє заплакане личко і витираючи руками сльози. — Стільки нещастя на нас у послідні часи звалилось, — додала вона несподівано, з тим особливо-поважним видом, котрий насилу прибирають діти, коли захочуть відразу говорити як „великі”.
— А таточко вас любив?
