— Ви не Амаль Іван, а Амалія Людвиківна, а що я не належу до ваших підлих лизунів, як добродій Лебезятніков, котрий сміється тепер за дверми (за дверми дійсно роздався сміх і крик: „зчіпились! помагайбі!”), то і буду завсігди називати вас Амалією Людвиківною, хотяй ніяк не можу порозуміти, для чого вам отся назва не подобається. Ви бачите самі, що лучилось з Семеном Захаричем; він умирає. Прошу вас зараз таки заперти отсі двері і не впускати сюди нікого. Дайте хоч умерти спокійно! Инакше впевняю вас, зараз завтра поступок ваш буде звісний самому ґенерал-ґубернатору. Князь знав мене ще дівчиною і дуже добре памятає Семена Захарича, котрому нераз ставав в пригоді. Всім відомо, що у Семена Захарича було богато приятелів і покровителів, котрих він сам покинув із благородної гордости, почуваючись до нещасної своєї слабости, але тепер (вона показала на Раскольнікова) — нам помагає оден великодушний молодий чоловік, котрий має средства і звязи, і котрого Семен Захарич знав ще дитиною, і будьте переконані, Амаліє Людвиківна…
Все те виголошене було незвичайно швидко, чим дальше, тим поспішнійше, але кашель нараз перервав краснорічивість Катерини Іванівни. В отсю хвилю умираючий прочуняв і застогнав, і вона побігла до него. Хорий отворив очі і, ще не пізнаючи і не понимаючи, почав вдивлятися в Раскольнікова, котрий стояв над ним. Він дихав важко, глибоко і рідко, на краях губ показалась кров; піт виступив на чолі. Не пізнавши Раскольнікова, він неспокійно взявся водити довкола очима. Катерина Іванівна гляділа на него сумним, та все-ж таки строгим поглядом, а з її очей текли слози.
— Боже мій! У него ціла грудь роздавлена! Всюди кров! — промовила вона в розпуці. — Треба зняти з него всю верхню одежу! Повернися трохи, Семене Захаричу, коли можеш, — крикнула вона йому.
Мармеладов пізнав її.
— Священика! — промовив він хрипливим голосом.
Катерина Іванівна відійшла до вікна, притулилась чолом до віконної рами і в розпуці крикнула:
— О трекляте життя!
— Священика — промовив знову умираючий, після довшої мовчанки.
