Раскольніков не відповідав і стояв з ними рядом, задумавшись.
— Фатеру оглядати приходив, — сказав підходячи старший робітник.
— Яку фатеру?
— А де робимо. „Пощо, каже, кров обмили? Тут, каже, вбивство лучилось, а я прийшов наймати”. І в дзвінок став дзвонити, трохи не обірвав. „А ходім, каже, в контору, там усе розповім.” Навязався.
Двірник з недовірям і нахмурившись приглядався Раскольнікову.
— Та хто ви такий? — крикнув він грізно.
— Я Родіон Романич Раскольніков, бувший студент, а жию в домі Шіля, тут в переулку, відсіля недалеко, в кватирі ч. 14. У двірника запитай… мене знає.
Раскольніков проговорив усе те якось ліниво і задумчиво, не повертаючись і пильно вдивляючись в потемнілу вулицю.
— Та ви чого заходили до фатери?
— Оглядати.
— Що там оглядати?
— А ось взяти-б тай завести в контору, — вмішався нараз міщанин і замовк.
Раскольніков через плечі зиркнув на него, подивився уважно і сказав знову тихо і ліниво:
— Ходім!
— Та і завести! — підхопив, набравши смілости, міщанин. — Чого він про те звідувався, у него щось на умі, а?
— Пяний, не пяний, а Бог їх знає, — проворкотів робітник.
— Та вам чого? — крикнув знову двірник, починаючи направду сердитись. — Ти чого навязався?
— Налякався іти в контору? — з усмішкою промовив до него Раскольніков.
— Чого налякався? Ти чого навязався?
— Волоцюга! — крикнула баба.
— Та що з ним толкувати, — крикнув другий двірник, кремезний мужик, в армяку на опашки і з ключами за поясом. — Забирайся!… Справді волоцюга… Гайда! в дорогу.
І вхопивши за плечі Раскольнікова, він витрутив його
