— Вам чого, пане? — запитав він нараз, звертаючись до него.
Замісць відповіди Раскольніков встав, вийшов в сіни, вхопив за дзвінок і потягнув. Той самий дзвінок, той самий бляшаний звук! Він потягнув другий, третий раз; він вслухувався і нагадував. Онодішнє, вбиваючо-страшне, невимовно мерзке вражіння починало чим раз яснійше і живійше нагадуватись йому, він здрігався при кождім ударі і йому робилося чим раз любійше та любійше.
— Та чого вам треба? Хто ви такий? — крикнув робітник, виходячи до него.
Раскольніков увійшов знову в двері.
— Кватиру хочу наймати, — сказав він, — оглядаю.
— Фатеру по ночах не наймають; а до того ви повинні з двірником прийти.
— Долівку ось вимили: запускати будуть? — казав дальше Раскольніков. — Тай крови вже нема.
— Якої крови?
— А старуху, що убили з сестрою. Ось ціла калюжа була.
— Та що ти за чоловік? — крикнув стрівожений робітник.
— Я?
— Так.
— А тобі хочеся знати?… Ходім в контору, там скажу.
Робітники непевно глянули на него.
— Нам виходити пора, паночку, загаялись. Ходім, Олексію. Запирати треба, — сказав старший робітник.
— Ну, ходім! — відповів Раскольніков рівнодушно і вийшов вперед, поволеньки спускаючись зі сходів. — Гей, двірник! — крикнув він, виходячи під ворота.
Кілька людей стояло при самім вході до дому на вулиці, призираючись на переходячих: оба двірники, баба, міщанин в капоті і ще инші. Раскольніков пішов просто до них.
— Чого вам? — обізвався оден з двірників.
— В контору ходив?
— Був що лиш. Вам чого?
— Там сидять?
— Сидять.
— І помічник там?
— Був якийсь час. Чого вам?
