бути трупи на тих самих місцях на долівці. А тепер: голі стіни, ніякої утвари; дивно якось! Він підійшов до вікна і сів на примурок.
Всего було двох робітників, або молоді парубки, оден старший, а другий значно молодший. Вони оклеювали стіни новим обоями, білими з лілієвими квітами, місто давних жовтих, перетертих і знищених. Раскольнікову се чогось страх не подобалося; він глядів на отсі нові обої ворожо, начеб жаль йому було, що все так змінили.
Робітники очевидячки загаїлись і тепер наборзі звивали свій папір і збирались домів. Появлення Раскольнікова майже не звернуло на себе їх уваги. Вони про щось розмовляли. Раскольніков зхрестив руки і став прислухуватись.
— Приходить вона, отся, до мене в ранці, — говорить старший молодшому, — ранесенько-рано, ціла роздягнена. „І що ти, кажу, передімною зуби сушиш, кажу, чого ти до мене прилещуєшся?” — „Я хочу, говорить, Тите Василичу, від нині на завсігди віддатись вам цілком в руки і від вас залежати”. Так ось воно як! А вже як роздягнена: журнал, просто журнал.
— А що се, дядечку, журнал? — запитав молодий.
Він очевидно учився у „дядечка”.
— А журнал се є, любчику ти мій, такі картки, мальовані, і приходять вони сюди до тутешних кравців кождої суботи почтою з заграниці з тим бач, як кому одягатись, чи то хлопам чи бабам. Рисунок, бачиш. Хлопи, чи там по панськи „мущини” все більше в бекешах намальовані, а вже що до бабів, в жіночій части, то, братчику, такі „суфльори”, що віддай ти мені все, та і не розповім!
— І чого то, чого в отсім Пітері[1] нема! — з захватом крикнув молодший. — Крім тата-мами усе є!
— Кромі сего, любчику ти мій, усе найдеш, — навчаючо порішив старший.
Раскольніков встав і пішов в другу кімнату, де передше стояли скринки, постіль і комода; кімната показалась йому страх маленькою без утвари. Обої були ще ті самі; в куті на обоях різько визначалось місце, де стояв вівтарик з образами. Він поглядів і вернувся на вікно. Старший робітник скоса приглядався.
- ↑ Пітер — скорочено Петербурґ (Пітєрбурґ).
