скука перейшла, ні сліду давнійшої рішучости, коли він з дому вийшов з тим, щоб „все кінчити!” Цілковита апатія заступила її місце.
— Що-ж, і се вихід! — думав він поволи і вяло ступаючи по набережній вулиці каналу. — Всеж таки кінчу, тому що хочу… Однакож, чи се вихід? Та все одно! Аршин простору буде, — хе! Та який-же се кінець! Або-ж кінець? Скажу я їм, чи не скажу? Е… до біса! Та і утомивсь я; де-небудь лягти або сісти би чим скорше! Більш всего стидно, що вже надто глупо. Та наплювати і на се! Фу, які глупости в голову приходять…
В контору треба було іти заєдно навпростець і при другім повороті взяти на ліво: вона була два кроки відси. Але дійшовши до першого повороту, він задержався, подумав, завернув в переулок і пішов обходом, через дві вулиці, — бути може без всякої ціли, а також бути може, щоб хоч мінуту ще протягнути і зискати часу. Він ішов і глядів в землю. Втім, начеб хтось шепнув йому щось в ухо. Він підняв голову і побачив, що стоїть біля того дому, коло самих воріт. З того вечера він тут не був і мимо не переходив.
Неодолиме і трудне до обяснення бажання потягнуло його. Він увійшов в дім, перейшов цілий підїзд за ворітьми, відтак звернув на право і став підниматись по знакомих сходах на четвертий поверх. На вузеньких і крутих сходах було дуже темно. Він задержувався на кождім закруті і оглядався з цікавістю. В сінках першого поверха, була рама з вікна цілком винята.
— Сего тоді не було, — подумав він.
Ось і кватира другого поверха, де робили Миколка і Митько.
— Зачинена; і двері помальовані наново; очевидно віднаймається.
Ось і третій поверх… і четвертий…
— Тут! — Він дуже здивувався: двері в отсю кватиру були відчинені наостіж, там були люде, чути було голоси; він сего ніяк не сподівався. Подумавши трохи, він піднявся по послідних ступнях і увійшов в кватиру.
Її також починювали наново; в ній були робітники; се його якось поразило. Йому здавалося, не знати длячого, що він усе стрітить цілком так само, як лишив тоді, навіть може
