— Іди-ж до чорта! — сказав він тихо і ледви не задумчиво. — Стій! — заревів він напрасно, коли Раскольніков двигнувся був з місця: — Слухай мене. Кажу тобі, що всі ви, до одного, — базікайла і фанфароники! Прийде на вас трохи немочи, — ви з нею як курка з яйцем носитеся! Аж і тут обкрадаєте чужих авторів. Ні признаки життя у вас самостійного! Із спермацентної мази ви зроблені, а місто крови сирватка! Нікому, знай, з вас я не вірю! Перша річ у вас, у всіх обставинах, — як би на чоловіка не походити! Сті-і-ій! — крикнув він з подвоєною лютістю, завважавши, що Раскольніков знову збирається відходити. — Слухай до кінця! Ти знаєш, у мене нині гостина на новій кватирі, може бути вже й зійшлися в отсю хвилю, та я там дядька оставив, — заходив перед хвилею, — щоби витав приходячих. Так ось, якби ти не був дурень, підлий дурень, дурень над дурнями, не перевід з чужоземського… бачиш, Родю я признаюсь, ти розумний хлопець, все-ж таки ти дурень! — Так ось, якби ти не був дурень, ти би ліпше до мене зайшов сьогодня пересидіти вечер, ніж даром кудись черевики топтати. Коли раз вийшов, так нічого вже тобі робити! Я-б тобі крісло таке мягоньке поставив, у господарів є… Чайок, компанія… А ні, — то і на софці уложу, — все-ж таки між нами полежиш… І Зосимов буде, Ну, як же, зайдеш?
— Ні!
— Бррешеш! — нетерпеливо скрикнув Разумихін. — Або-ж ти знаєш? Ти не можеш ручити за себе! Тай нічого ти в тім не розумієш… Я тисячу разів зовсім так само з людьми опльовувався і знов назад забігав… Стидно стане — і вернешся до чоловіка! Так памятай же: дім Починкова, третій поверх…
— Значить отже, ви себе кому небудь бити позволите, добродію Разумихін, щоб тілько мати приємність бути його добродієм.
— Хто? я себе! За саму охоту ніс відкручу! Дім Починкова, ч. 47, в кватирі чиновника Бабушкіна…
— Не прийду, Разумихіне! — сказав Раскольніков, обернувся і пішов геть.
— Заложуся, що прийдеш! — крикнув йому на здогін Разумихін. — Инакше ти… инакше знати тебе не хочу! Чекай, гей! Заметов там?
— Там.
