— Признайтеся, що ви повірили? — правда? Адже-ж правда?
— Зовсім ні! Тепер більш ніж коли-небудь не вірю! — поквапно крикнув Заметов.
— Зловився наконець! Піймали воробчика. Значить, ви передше таки вірили, коли тепер „більш ніж коли-небудь не вірите?”
— Та цілком же ні! — відказав Заметов очевидячки помішаний. — Се ви на те, бач, полохали мене, щоб до сего підвести?
— Так не вірите? А про що се ви тоді говорили, коли я з контори вийшов? А чого то поручник Порох слідство зі мною робив після обморока? Ей ти, — крикнув він на послугача, встаючи і взявши шапку. — Скілько маю заплатити?
— Трийцять копійок всего, пане, — відповів той, підбігаючи.
— Та ось тобі ще двайцять копійок на горівку. Бачите, скілько грошей! — витягнув він свою дрожачу руку з грішми до Заметова. — Червоненькі, голубенькі, разом всіх двайцять пять рублів. Відкіля вони? А відки одіння нове взялось? Адже-ж знаєте, що копійки не було! Господиню ось вже певно переслухували… Ну доста! До побачення… як найприємнійшого…
Він вийшов дрожачи на цілім тілі від якогось дикого істеричного роздразнення, в котрім мимо того була часть невисказаної роскоші, — все-ж таки в цілости мрачний і страшенно охлялий. Лице його було викривлене, якби після якого хоробливого нападу. Утома його хутко змагалась. Сили його будились і приходили тепер напрасно відразу, з першим товчком, з першим роздразняючим вражінням, і так само хутко слабли, в міру того, як слабло вражіння.
А Заметов, оставшися сам, сидів ще довго на тім самім місци, роздумуючи. Раскольніков нечайно перевернув всі його думки дотично звісного діла, і остаточно опреділив його гадку.
— Ілія Петрович — бовван! — порішив він остаточно.
Тілько що Раскольніков отворив двері на вулицю, аж ось зіткнувся він з входячим Разумихіном. Оба, навіть на крок ще, не бачили оден одного, так що трохи не вдарилися головами. Кілька хвилин обмірювали вони себе взаїмно
