— Так сказати вам, про що я читав, за чим шукав? Ось бачите, скілько нумерів навалив перед себе! Підозріле, а?
— Ну, скажіть.
— Насторошили вже, братчику, ушка?
— Та яке там насторошив?
— Ну, про те потім, а тепер, мій милий, обявлю вам… ні ліпше „признаюся…” Ні і се не те: „сказівку подаю” а ви собі „кмітуєте, на ус мотаєте” — ось так! Так отже даю вам сказівку, що читав, інтересувався… відшукував… — Раскольніков прижмурив очи і переждав. — Вишукував, і затим і зайшов сюди, про вбивство старухи-чиновниці, — виголосив він на кінець майже шепотом, надміру наблизивши своє лице до лиця Заметова.
Заметов глядів йому просто в вічі, не шевелячись, і не відводячи свого лиця від його лиця. Дивнійшим всего показалось опісля Заметову, що рівно цілу мінуту продовжалася у них мовчанка і рівно цілу мінуту вони так оден на другого гляділи.
— Ну що-ж, що читали? — крикнув він нараз з зачудуванням і з нетерпеливістю. — Та мені що до того! Та і що з сего виходить?
— Се ось та сама старуха, — говорів дальше Раскольніков, таким самим шепотом, та і оком ні кліпнувши від виклику Заметова, — тая сама, про котру, нагадуєте, як почали в конторі розповідати, та я в обморок впав. Що, тепер розумієте?
— Та що таке? Що… „розумієте?” — вимовив Заметов майже в трівозі.
Неподвижне і поважне лице Раскольнікова перемінилося в оден миг, і нараз він залився знову тим самим нервовим реготом, як передше, начеб сам цілком не був в силі здержати себе. І в оден миг пригадалась йому незвичайно виразно одна недавня хвилинка, коли він стояв за дверми з топором, засувка дрожала, вони за дверми склинали і ломились, а йому нараз захотілось закричати до них, ругатись з ними, виставити їм язик, дразнити їх, сміятись, реготатись, реготатись, реготатись!
— Ви або божевільний, або… — промовив Заметов і зупинився, якби нараз поражений думкою, котра напрасно мелькнула в його голові.
— Або? Що „або?” Ну, що? Ну, скажіть-бо!
