Серединою дороги по-при них плентався, голосно ругаючи, пяний салдат з папіроскою і, здавалося, кудись там хотів зайти, але мов би забув куди.
Оден обідранець сварився з другим обідранцем, і якийсь на смерть пяний чоловічище валявся поперек вулиці.
Раскольніков затримався коло найбільшої громадки женщин. Вони розмовляли хрипливими голосами; всі були в перкалевих спідничках, в козлових черевичках і простоволосі. Деяким було літ з сорок, все-ж таки були і сімнайцять-літні, майже всі з попідбиваними очима.
Його чомусь занимав спів і весь онтой стук і гамір там в низу… Відси чути було, як посеред хохоту і гівкань при тоненькій фістулі розгульної нути і при ґітарі, хтось очайдушно витанцьовував, вибиваючи такт каблуками. Він уважно, довго, мрачно і задумчиво слухав, нагнувшись біля входу і цікаво заглядаючи з хідника в сіни.
„Ти мій любчику гарненький,
Не бий мене так тяженько!”
роздався тоненький голос співачки. Раскольнікову страх захотілось вислухати, що співають, начеб в отсім і було все діло.
— Чи не зайти би? — подумав він. — Регочуться! По пяному. А що-ж, не напитись би до пяна?
— Чи не зайдете, милий паночку? — запитала одна з женщин досить звінким і не зовсім ще хрипливим голосом. Вона була молода і навіть не гидка — одна-одинока із всеї ґрупи.
— Дивись, гарненька! — відповів він, припіднявшись і поглядівши на неї.
Вона усміхнулась; похвала їй дуже сподобалась.
— Ви й самі прегарненькі, — сказала вона.
— Які худі! — завважала басом друга. — З лічниці вийшли, чи що?
— Подумав би, що ґенеральські дочки, а носи самі перкатенькі! — перебив нараз підійшовший мужик, підпилий, в армяку наопашки, і з хитра всміхаючоюсь мукоїдою. — Ось весілля!
— Іди, куди пустився!
— Пійду, зозуленько.
І він поштигулькав в низ.
Раскольніков двигнувся з місця.
