торгували міщанин і баба, що розмовляли тоді з Лизаветою; та їх тепер тут не було. Пізнавши місце, він пристанув, оглянувся і звернувся до молодого парубяги в червоній сорочці, що позіхав біля входу до мучного складу.
— Се міщанин, здається, торгує тут на розі, з бабою, з жінкою, а?
— Чи оден торгує, — відповів парубок, звисока міряючи Раскольнікова.
— Як його зовуть?
— Як хрестили, так і зовуть.
— Вже чи не Зарайський і ти? З котрої ґубернії?
Парубок знов поглянув на Раскольнікова:
— У нас, ваше сіятельство, не ґубернія, а уїзд, а їздив ось брат, а я дома сидів, так і не знаю, паночку… Вже звиніть, ваше сіятельство, великодушно.
— Отсе харчівня, на горі, бач?
— Се гостинниця і білярд є; також і принцеси найдуться… Чом би ні!
Раскольніков перейшов через площу. Там на розі стояла густа товпа народу, самих мужиків. Він заліз в саму глоту, зазираючи кождому в лице. Його чогось так і тягнуло до кождого і заговорити. Та мужики не звертали уваги на него і балагурили між собою, збиваючись купками. Він постояв, подумав і пішов направо, хідником, в сторону В…го. Коли минув площу, попав в переулок.
Він і бувало переходив часто сим коротеньким переулком, що творив коліно і вів з площі на Садову. Останніми часами його аж перло волочитись по всіх отсих місцях, скільки раз маркітно йому робилось, „щоб ще маркітнійше було”. Тепер же він увійшов, про ніщо не думаючи. Тут є великанський дім, цілий аж набитий шинками і ріжними харчевими заведеннями; із них що хвилинка вибігали женщини, одягнені як ходять „по сусідству” — простоволосі і без верхнього одіння. В двох-трох місцях вони товпились на хіднику купками, іменно же біля сходів в підземельний поверх, куди по двох ступеньках можна було спускатись в ріжні, дуже а дуже увеселяючі заведення. З одного з них в отсю хвилю роздавався стук і гамір на цілу вулицю, бренькала ґітара, співали пісні і було страх весело.
Спора купка женщин товпилась біля входу; одні сиділи на ступнях, другі на хіднику, треті стояли і розмовляли.
