та нароком оставався тут, щоби провідати ще більше. Богато міг би я простити хорому і своякови, однакож тепер… вам… ніколи…
— Я не хорий! — закричав Раскольніков.
— Тим більше отже…
— Забирайтеся до чорта!
Але Лужин вже виходив сам, не докінчивши бесіди, перепихаючись знову межи столом і кріслом. Разумихін на сей раз встав, щоби пропустити його. Не дивлячись ні на кого і навіть не кивнувши головою Зосимову, котрий давно вже кивав йому, щоб він оставив в спокою хорого, Лужин вийшов, нахилившись з осторожности, коли переходив двері. І навіть в похиленню плечий його начеб виражалось сим разом, що він виносить з собою страшенну обиду.
— Чи мож, чи можна же так? — говорив поражений Разумихін, хитаючи головою.
— Оставте, оставте мене всі! — в скаженім гніві крикнув Раскольніков. — Та чи оставите ви мене наконець, мучителі? Я вас не боюсь! Я нікого, нікого тепер не боюся! Геть від мене! Я сам хочу бути, сам оден, сам, сам, сам!
— Ходімо! — сказав Зосимов, кивнувши на Разумихіна.
— Але-ж змилуйся, та чи можна його так лишити?
— Ходім! — рішучо повторив Зосимов і вийшов.
Разумихін подумав і побіг доганяти його.
— Гірше могло бути, колиб ми його не послухали, — сказав Зосимов вже на сходах. — Роздразнювати не мож…
— Що з ним?
— Коби тілько йому що-небудь приємного, ось чого би треба! Що лиш він був при силах… Знаєш, у него щось є на думці! Щось неподвижне, важке, дошкуляюче… Сего я дуже боюся; так справді, не инакше!
— Та ось сей добродій, бути може, отсей Петро Петрович! По розмові видно, що він жениться з його сестрою, і що Родьо про те перед самою слабістю лист дістав....
— Правда; чорт його приніс тепер; може бути попсував все діло. А чи завважав ти, що він до всего рівнодушний, на все мовчить, кромі одної точки, від котрої тратить рівновагу: отсе вбивство…
— Правда, дійсно так! — підхопив Разумихін. — Дуже завважав! Інтересується, жахається. Се його в самий день слабости налякали, в конторі у надзирателя; зімлів.
