важне діло з моєї адвокатської канцелярії в сенаті. Не згадую вже про ті приготовання, про котрі і ви догадуєтесь. Ваших, то є матусю і сестрицю, жду від години до години…
Раскольніков здрігнувся і хотів щось сказати; лице його виразило деяке зворушення. Петро Петрович запявся, переждав, все-ж таки, коли нічого не наступало, то і говорив дальше:
— … Кождої хвилі. Вишукав їм на перших кілька день кватиру…
— Де? — слабо запитав Раскольніков.
— Цілком недалеко відси, дім Бакалієва…
— Се на Вознесенськім, — перебив Разумихін, — там два поверхи самих гостинних нумерів: купець Юшин держить; бував.
— Так, наємні кімнати…
— Гидь найстрашнійша: нехарство, смрід, та і підозріле місце; штуки лучались; та ще і біс знає, хто там не живе!… Я і сам ось заходив при скандальній нагоді. Однак дешево.
— Я очевидно не міг зібрати стільки відомостей, бо я і сам чоловік новий, — дразливо боронився Петро Петрович, — все-ж таки дві вельми і вельми чистенькі кімнатки, а що се на дуже короткий час… Я вишукав вже справдішню, то є будучу нашу кватиру, — звернувся він до Раскольнікова, — і тепер її випоряджую; а поки що і сам тіснюся в нумерах, два кроки відси у пані Ліппевексель, в кватирі одного мого молодого приятеля, Андрія Семенича Лебезятнікова; він то мені і дім Бакалієва нараяв…
— Лебезятнікова? — поволеньки проговорив Раскольніков, начеб щось пригадуючи.
— Так, Андрій Семенич Лебезятніков, служить в міністерстві. Чи зволите знати?
— Так… ні… — відповів Раскольніков.
— Звиніть, мені так видалось по вашім питанню. Я був колись його опікуном… дуже милий молодий чоловік… і поступовий… А я люблю сходитись з молодіжю: по ній пізнаєш що нового.
Петро Петрович з надією оглянув всіх зібраних.
— Се в якім змислі? — запитав Разумихін.
— В найсеріознійшім, так сказати в самій сущности, в самім нідрі діла, — підхопив Петро Петрович, мов би зра-
