дослівно мов діти, на вулицю вибігли. Чи чув? Тепер розваж добре: тіла нагорі ще теплі, чуєш, теплі, так найшли їх! Коли убили вони, або тілько сам Миколка, і притім ограбили скринки з комодою, або хоч як-небудь взяли участь в грабежі, то позволь тобі задати всего лиш одно питання: чи годиться подібний душевний настрій, то є ревіт, писк, сміхи, дитиняча драка під брамою, з топорами, з кровю, з злодійською хитрістю, осторожністю, грабіжжю? Тілько що убили, всего яких пять або шість хвилин минуло, — зі всего так виходить, тіла ще теплі, — і нараз покинувши і тіла, і кватиру отворену, і знаючи, що в отсю хвилю туди люде пішли, і добичу кинувши, вони як малі діти валяються на дорозі, регочуться на ціле горло, загальну увагу на себе звертають, і на усе те десять одноголосних свідків є!
— Очевидно дивно! розуміється неможливе, але…
— Ні, брате, не зле, бо хотяй і сережки, що найшлися в той сам день і тую саму годину у Миколи в руках, дійсно становлять важний, фактичний проти него закид — та його легко обяснити його зізнаннями, тому отже се покищо ще лиш спірний закид, — то все-ж таки треба-ж взяти під розвагу і оправдуючі факти, і се тим більше, що вони факти неспірні. А як ти думаєш: після характеру нашої юриспруденції, чи приймуть, або чи спосібні вони приняти такий факт, — оснований виключно на одній лиш психольоґічній неможливости, на однім тільки душевнім настрою, — за факт невідпірний і за такий, що нівечить усі обвиняючі і предметові факти, які би вони не були? Ні, не приймуть, не приймуть нізащо, бо, мовляв, найшли коробку і чоловік повіситись хотів, „чого не могло би бути, колиб не чув себе винуватим!” Ось тобі головне питання, ось знай, чого се я горячуся! Зрозумій!
— Та я і бачу, що ти горячишя. Але погоди, я забув спитати: чим доказане, що коробка з сережками направду із скрині старухи?
— Се доказане, — відповів Разумихін, хмурячись і знехочу. — Кох пізнав річ і показав, хто її заставив, а сей достовірно виказав, що річ справді його.
— Ну, так добре. Тепер ще: чи не бачив хто небудь Миколи в ту хвилю, коли Кох та Пестряков вгору ішли, і чи не можна-б се чим небудь довести!
— В тім-то і біда, що ніхто не бачив, — відповів Разу-
