Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/138

Цю сторінку схвалено

— Та що дальше? Як тілько він побачив сережки, то зараз, забувши і кватиру і Митька, ухопив за шапку і пігнав до Душкіна, де, як відомо, дістав від него рубель і йому видумав, що найшов на панели, і зараз взявся гуляти. А про вбивство повторяє раз-по-раз те, що казав передше: „Знати не знаю, відати не відаю, що-лиш на третій день довідався.” — „А чого-ж ти так довго не являвся?” — „Зі страху.” — „А повіситись чому хотів?” — „Від грижі.” — „Від якої грижі?” — „А що засудять.” Ну, от і вся історія. Тепер, як думаєш, що вони з сего витягли?

— Та чого там думати, слід є, хоч який, а таки є. Факт. Не на волю-ж випустити твого малярика?

— Та бач, вони-ж його просто душегубом зробили! У них вже і сумнівів нема ніяких…

— Та се неправда; горячишся. Ну, а сережки. Признай сам, що коли того самого дня і в ту саму годину Миколі із скрині старухи дістаються в руки сережки, — то чей признаєш сам, що вони якимсь світом таки мусіли дістатись? Се-ж не мала річ при такім слідстві.

— Яким світом дістались! Як дістались? — закричав Разумихін — і невже-ж ти, доктор, ти котрий передовсім чоловіка пізнавати повинен і маєш нагоду ліпшу від котрого другого пізнати природу людську, — невже-ж ти не бачиш, по всіх отсих даних, що се за натура, сей Микола? Або-ж не бачиш на перший погляд, що усе, що він сказав при слідстві, найсвятійша правда? Так, а не инакше і дістались йому в руки, як він оповідає. Наступив на коробку і підняв!

— Найсвятійша правда! Все-ж таки сам признався, що зразу неправду сказав.

— Слухай мене, слухай уважно: і двірник, і Кох, і Пестряков, і другий двірник, і жінка першого двірника, і міщанка, що під ту пору у неї в хаті сиділа, і надворний радник Крюков, котрий в отсю саму хвилю зліз з коляски і у ворота входив з дамою попід руку, — всі, то є вісім або десять свідків, одноголосно свідчать, що Микола придавив Дмитра до землі, лежав на нім і його тузанив, а отсей йому у волосся впився і також тузанив. Лежать вони поперек дороги і перехід загороджують; їх зневажають із всіх боків, а вони „як малі діти” (дослівне вираження свідків), лежать оден на другім, пищать, ревуть і регочуться, оба регочуться навзаводи з найсмішнійшими пиками, і оден одного доганяти,