Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/131

Цю сторінку схвалено

михін, — білля ми йому що лиш перемінили, так ледви не заплакав.

— Понятне діло; білля можна би і опісля, коли сам не хоче… Пульс знаменитий. Але голова таки завсігди ще потроха поболює, а?

— Я здоров, я цілковито здоров, — з натиском і роздразнено промовив Раскольніков, піднявшись нараз на дивані і заіскрившись очима, однакож таки зараз повалився на подушку і обернувся до стіни.

Зосимов уважно слідив його.

— Дуже гарно… усе як слід, — вяло промовив він. — Їв що небудь?

Йому розповіли і запитали, що можна давати.

— Та все мож давати… Зупи, чаю… Грибіг та огірків, розуміється не давати, ну, і мяса також не треба, і… ну, та чого тут балакати!… — він переглянувся з Разумихіном. — Мікстуру геть, і усе геть; а завтра я побачу… Воно би і сьогодня… ну, та…

— Завтра вечером я його на прохід веду! — рішив Разумихін, — в Юсупів сад, а потім в Палє-де-Крісталь зайдемо.

— Завтра, бач, я би його не рухав, однакож… трохи… ну, та побачимо.

— Ех, шкода, сьогодня я якраз переносини справляю, два кроки; ось би і він. Хоч би на дивані полежав між нами! Але ти будеш? — звернувся нараз Разумихін до Зосимова. — Не забудь, гляди, обіцяв.

— Нехай і так, але хіба пізнійше. Що ти там прилагодив?

— Та нічого, чай, горівка, селедець. Буде ще і пиріг: свої люде зберуться.

— Хто іменно?

— Та всі тутешні і всі майже нові, справді, — хіба крім старого дядька, та й той новий, що лиш вчера до Петербурга приїхав, за якимись там орудками; бачимося раз на пять літ.

— Хто він такий?

— Прозябав, бачиш, ціле життя уїздним почмайстром… дістає пенсію, має вже шістьдесять пять літ, та що більше про него і казати!… Все-ж таки я його люблю. Порфир