— Малини, голубонько моя, вона дістане в склепі. Бачиш, Родю, тут без тебе ціла історія склалася. Коли ти таким гільтайським способом втік від мене, і кватири не сказав, мене нараз така лють взяла, що я порішив тебе вишукати і убити. Таки зараз того самого дня я взявся за діло. Вже-ж я ходив, ходив, допитував, допитував! Отсю, бач, теперішню кватиру я забув; та в тім я її ніколи і не памятав, тому, що її не знав. Ну, а давню кватиру, — памятаю лиш, що біля Пяти Углів, — Харламова дім. Шукав, шукав я сей Харламова дім, — та, бач, вийшло опісля, що він зовсім і не Харламова дім, а Буха, — як то іноді в звуках збиваєшся! Ну я і розсердився. Розсердився, тай пішов, буде не буде, на другий день на поліцію і представ собі: в дві мінути тебе мені там вишукали. Ти там записаний.
— Записаний!
— Та бачиш; а ось ґенерала Кобелева ніяк не могли там при мені відшукати. Ну, брате, довго розказувати. Тільки як я злетів сюди, зараз таки з всіми твоїми ділами познакомився; зі всіми, братчику, зі всіми, усе знаю; ось і вона бачила: і з Никодимом Томичем познакомився, і Ілію Петровича мені показували, і з двірником, і з добродієм Заметовом, Александром Григоровичем, письмоводителем в тутешній конторі, а наконець і з Паранею, — се вже був вінець; ось і вона знає…
— Медом намастив, — воркнула Настка, мудерно усміхаючись.
— Та ви би причесались инакше, Настасе Никифорівна, як я вам вже раз говорив.
— Ну ти, пес! — нараз крикнула Настка і порскнула зі сміху. — Та я Петрова, а не Никифорова, — додала вона, коли перестала сміятись.
— Вже більш не помилимось, памятати-мемо. Ну так ось, брате, щоб за богато не говорити, я хотів зразу тут елєктричну струю скрізь пустити, щоб всі упередження в отсих місцях відразу, за одним замахом викорінити; але Параня побідила. Я, брате, ніяк і не сподівався, щоб вона була така… до людей… а? як ти думаєш?
Раскольніков мовчав, хоч ні на хвилинку не спускав з него заполошеного погляду, і тепер упірно вдивлявся в него.
— Та ще і як до людей, — тягнув дальше Разумихін, ні
