Він пересів на своє крісло, присунув до себе зупу, мясо і став їсти з таким смаком, як колиб три дні не їв.
— Я, брате Родю, у вас тут тепер кождий день так обідаю, — воркнув він, о скільки позволяв мясом набитий повний рот, — і се все Параня, твоя господинечка, присилає, від всеї душі мене частує. Я, розуміється, не упоминаюсь, ну, однак і не протестую. А ось і Настка з чаєм. Яка жвава! Настусенько, хочеш пивця?
— І-і, що видумав!
— А чайку?
— Чайку що иншого.
— Наливай! Погоди, я тобі сам наллю; сідай за стіл.
Він зараз таки розпорядився, налив, потім налив ще другу чашку, кинув своє снідання і пересів знов на диван. Як передше, обіймив він лівою рукою голову хорого, припідняв його і став поїти з чайної ложечки чаєм, знову безнастанно і особливо старанно подмухуючи на ложку, мов би в отсім процесі дмухання і лежала сама головна і цілюща сила.
Раскольніков мовчав, і не противився, мимо того, що чув в собі зовсім подостатком сил піднятися і сісти на софі без всякої чужої помочі, і не лиш володіти руками настілько, щоб удержати ложку або чашку, але навіть може бути і ходити. Однак задля якоїсь дивної, ледви не звірячої хитрости, йому нараз прийшло в голову скрити до часу свої сили, притаїтись, удавати, колиб було треба, навіть, що ще не цілком опамятався, а тимчасом надслухувати і провідати, що таке тут діється. Все-ж таки він не запанував над своєю відразою: сербнувши ложок десять чаю, він нараз висвободив свою голову, вередливо відіпхнув ложку і повалився знов на подушку.
Під головою в него дійсно лежали тепер справдішні подушки — пухові і з чистими наволочками; він се також завважав.
— Треба, щоби Прасковія сьогодня нам ще малинового соку прислала, напиток йому зладити, — сказав Разумихін, усадовляючись на своє місце і знову забираючись до зупи та до пива.
— А де вона тобі малин візьме? — запитала Настка, держачи на розчепірених пяти пальцях мисочку і проціджуючи в себе чай „крізь цукор”.
