Він однакож не те щоб вже був цілком без памяти за весь час своєї слабости: се був горячковий стан, з маяченням і півсвідомістю. Неодно він опісля нагадав. То виділось йому, що кругом него збирається богато народу і хотять його взяти та кудись винести, дуже над ним спорять і сваряться. То нараз він сам оден в кімнаті, всі повиходили і бояться його і лиш зрідка ледви-не-ледви відхиляють двері подивитись на него, грозять йому, змовляються чогось між собою, сміються і дразнять його.
Настку він часто зауважував біля себе; розпізнавав і ще одного чоловіка, дуже немов би йому знакомого, але кого іменно — ніяк не міг догадатись і сумував задля того, навіть і плакав. Иншим разом привиджувалось йому, що він вже з місяць лежить; або знов — що заєдно той самий день стоїть. Але про те, про те він цілковито забув; натомісць що хвилинки нагадував, що забув про щось, чого не вільно забувати, — непокоївся, мучився, нагадуючи, стогнав, впадав в лютість або в страшний, невиносний жах. Тоді він зривався з місця, хотів втікати, та завсігди хтось його задержував силоміць, і він знову впадав в обезсилення і непритомність. Наконець він цілком прийшов до себе.
Сталося се рано в десятій годині. В тій годині до полудня, в ясні дні, сонце завсігди довгою смугою переходило по його правій стіні і освітлювало кут при дверях. Біля його постелі стояла Настка і ще оден чоловік, котрий дуже цікаво йому приглядався і котрого він цілком не знав. Се був молодий парубяга в кафтані, з борідкою, і з виду подобав на артільщика[1]. З непримкнутих дверий виглядала господиня. Раскольніков піднявся.
— Се хто, Настко? — запитав він, вказуючи на молодця.
— Бачиш, опамятався, — сказала вона.
— Опамятались, — повторив артільщик.
Побачивши, що він опамятався, господиня, що заглядала зза дверей, зараз їх примкнула і втекла. Вона і завсігди була несміла і з прикрістю переносила розмови і обяснення; їй було літ сорок і була вона товста і груба, чорноброва і кароока, добра від товстоти і від лінивства, і собою навіть зовсім непогана. Та стидлива аж над міру.
- ↑ Так називали в Росії робітників і ремісників, що жили разом в „артіли”, — тоб то в спілці для зарібку.
