кімнату: увійшла Настка зі свічкою і з тарілкою росолу. Приглянувшися йому уважно і побачивши, що він не спить, вона поставила свічку на стіл і взялась розкладати принесене: хліб, сіль, тарілку, ложку.
— Певно від вчера не їв. Цілий, бач, день волочився, а тепер його лихорадка бє.
— Настко… за що били господиню?
Вона уважно на него погляділа.
— Хто бив господиню?
— Що лиш тепер… перед пів години, Ілія Петрович, помічник надзирателя, на сходах… За що він її так збив? і… за чим приходив?…
Настка мовчки і нахмурившись йому придивлялась і довго так гляділа. Йому вельми немило зробилось від сих оглядин, навіть страшно.
— Настечко, чого-ж ти мовчиш? — несміло промовив він вкінци слабим голосом.
— Се кров, — відповіла вона наконець, тихо і начеб про себе говорячи.
— Кров!… яка кров?… — воркотів він, блідніючи і відсуваючись до стіни.
Настка заєдно дивилась мовчки на него.
— Ніхто господині не бив, — промовила вона знову строгим і рішучим голосом.
Він дивився на неї ледви дихаючи.
— Я сам чув… я не спав… я сидів, — ще несмілійше проговорив він. — Я довго слухав… Приходив помічник надзирателя… На сходах всі збіглись, із всіх кватир.
— Ніхто не приходив. А се кров в тобі кричить. Се коли їй виходу нема і вже в печінках запікатись стане, тоді і починає привиджуватись… А їсти будеш чи нї?
Він не відповідав. Настка усе ще стояла над ним, пильно вдивлялась в него і не відходила.
— Пити дай… Настечко.
Вона зійшла вниз і за дві мінути вернула з водою в білім глинянім горнятку, однак він вже не памятав, що було дальше. Памятав тілько, як потягнув одну глотку холодної води і пролив з горнятка на грудь. Потім наступила непамять.
