брата перестиг, — додав він, дивлячись на лахи Раскольнікова. — Та сідай же, знать утомився!
І коли той повалився на циратовий турецький диван, котрий був ще поганійший від його власного, Разумихін завважав нараз, що гість його хорий.
— Та ти направду хорий, чи знаєш ти се? — і він взяв общупувати його живчик; Раскольніков вирвав руку.
— Не треба, — сказав він, — я прийшов… ось що: в мене ні одної лєкції… я хотів було… та втім, мені цілком не треба лєкцій.
— А знаєш що? Адже-ж ти маячиш! — завважав Разумихін, приглянувшись йому уважно.
— Ні, не маячу…
Раскольніков встав з дивану. Ідучи до Разумихіна, він не подумав про се, що прийдеться йому конечно зійтися з ним в чотири очи. Тепер же, в оден миг догадався він, вже з досвіду, що в отсю хвилю він ніяк не спосібний сходитись в чотири очи з ким би то не було на цілім світі. Вся жовч піднялась в нім. Він ледви не вдавився від злости на самого себе, що переступив поріг Разумихіна.
— Бувай здоров! — сказав він і пустився до дверий.
— Та стій, стій, чудаку!
— Не треба!… — повторив той, вириваючи руку.
— Так на якого-ж біса ти прийшов сюди! Збожеволів ти, чи що? Адже-ж се… аж обидно. Я так не пущу.
— Ну, слухай: я до тебе прийшов тому, що кромі тебе нікого не маю, хто би поміг… почати… адже ти від всіх них ліпший, то є розумнійший, і осудити можеш… А тепер я бачу, що нічого мені не треба, чуєш, зовсім нічого… нічиїх услуг і співчуть… Я сам… сам… Ну і досить! Остав мене в спокою!
— Та погоди бо на мінутку, комінярю! Цілком божевільний! Та про мене, як хоч. Але слухай: лєкцій і в мене дасть Біг, та і наплювати на них, а є на Товкучім книгар Херувимов, се вже сам в своїм роді лєкція. Я його тепер на пять купецьких лєкцій не переміняю. Він такими виданнячками занимається і природописно-наукові книжочки в світ пускає, — та як розходяться! Самі заголовки чисте золото! Ось ти завсігди впевняв, що я дурний: їй-Богу, братчику, бувають дурнійші від мене! Тепер вчепився його „напрям”; сам не має поняття про світ; ну, а я, розуміється, піддмухую,
