них як небудь. Кох обома руками хреститься: „колиб я там, говорить, лишився, він би вискочив і мене убив топором”. Руський молебень хоче служити, — хе-хе!…
— А убийника ніхто і не бачив?
— Та де-ж тут побачити? Дім — ковчег Ноя, — завважав письмоводитель, що прислухувався зі свого місця.
— Діло ясне, діло ясне! — горячо повторив Никодим Томич.
Раскольніков підняв свій капелюх і пустився до дверей, але до дверей він не дійшов…
Коли він опамятався, то побачив, що сидить на кріслі, що його піддержує з правого боку якийсь чоловік, що з лівого стоїть другий чоловік з жовтим збаночком, наповненим жовтою водою, і що Никодим Томич стоїть перед ним і пильно дивиться на него; від встав з крісла.
— Що се, ви хорий? — досить різко запитав Никодим Томич.
— Вони як і підписувались, так ледви пером водили, — завважав письмоводитель, сідаючи на своїм місци і приймаючись знову за папери.
— А давно ви хорі? — крикнув Ілія Петрович з свого місця і також перебираючи папери.
Він, розуміється, також придивлявся хорому, коли той був зімлілий, але таки зараз відійшов, як той очуняв.
— Від вчера… — воркнув в відповідь Раскольніков.
— А вчера з хати виходили?
— Виходив.
— Хорий?
— Хорий.
— В котрій годині?
— В осьмій вечером.
— А куди, позвольте спитати?
— На вулицю.
— Коротко і ясно.
Раскольніков відповідав різко, відривисто, весь блідий як полотно і не спускаючи чорних, запалених очей своїх перед поглядом Ілії Петровича.
— Він ледви на ногах стоїть, а ти… — завважав було Никодим Томич.
— Ні-чо-го! — якось так особливо промовив Ілія Петрович.
