менї в сей час до мене ставить ся. А вай твойому світу, як йому півсловечком писнеш, що тут говорилось! Розумієш?…”
“Розумію, татку!”
“Махай же!”
Провожу я Василя; він сердешний, смутний, неспокійний. Тілько на двері, а старий як не грімне:
“Хто сеї ночи говорив з моєю дочкою у саду?”
Мовчить.
Господи, як ухопить старий свою нагайку дротяну, як стане мого пана Василя періщити та періщити!
“А не ходи”, каже, “ночами та закутками, як той злодїй, але йди в хату, коли хочеш дївку взяти!”
“Даруйте житя!” верещить Василь на увесь світ, “вже більше не буду, їй Богу не буду! ґвалту!… гину!… умираю!… вайльо!…”
“А сякий-такий сину! знай як старого опришка мудрувать! Тепер же рушай собі домів, а завтра рано приходи з старостами. Чуєш?”
“Чую”, каже Василь, і сам не знає, як йому дїєть ся. Тут дротяна нагайка, а тут каже свати слати. Я тілько стою та смію ся. Аж старий нї з сього, нї з того, та до мене:
“А ти, паничу, де сеї ночи ночував?”
“У саду; а де-ж би?”
“Та не чув, як отсї двоє нявкали цїлу ніч під вишнею?”
“Чому-ж би не чув?… чув!”
“А менї не треба було нїчого казати? Так ти менї служиш?!…”
