Сторінка:Федькович О. Ю. Вибір з творів (Скрентон, 1916).djvu/44

Цю сторінку схвалено
IX.

Одної недїлї сидимо ми собі, аж тут і старости на подвіря. Моя панночка побілїла, як стїна; старий дивить ся ,та вуса гладить.

“А від кого?” гукнув ґазда на старости, що аж стїни дзвенькнули. Вони сердешні тілько трясуть ся та кланяють ся:

“Від Андрія Джімеря до вашої милости, коли би ласка”.

“Скажіть Джімереви, що нехай свого сина віддасть у больницю, а не чужим дїтям світ ним путати. На тім світї, хто зна, як буде, а сей треба шанувати”.

“Спасибі і за се”, кажуть старости, та й забрались потихоньки з хати, бо з моїм ґаздою не добре переливатись. А панночка, як стояла, так старому в ноги:

“Спасибі вам батечку, що мене не втопили!”

“Да й так тобі не сидїти дївкою”, каже старий, “я вже яв ослабати, та рад би зятя в хату, щоб на мене легше, та щоб з за житя видїти, як моє добро уживати меть ся. Ти знаєш, дочко, я багатир; можеш собі вибрати і пана, і попа, кого хочеш”.

“Не хочу я, батечку, нї пана, нї попа”.

“А кого-ж?  запитав старий грізно.

Дївчина почервонїла, мовчить, тілько трусить ся.

“Не мни багато ханьки, а скажи, що хочеш Василя Зарічука, та й годї! Ти думаєш, дурна, що я нїчого не знаю? що я не чув, як ви що ночи охали та слинились у саду?… Що за розумні голови обібрались менї, старого опришка мудрувать!… Іване!” до мене отсе, “рушай на той бік: Василь Зарічук нехай