Одної недїлї сидимо ми собі, аж тут і старости на подвіря. Моя панночка побілїла, як стїна; старий дивить ся ,та вуса гладить.
“А від кого?” гукнув ґазда на старости, що аж стїни дзвенькнули. Вони сердешні тілько трясуть ся та кланяють ся:
“Від Андрія Джімеря до вашої милости, коли би ласка”.
“Скажіть Джімереви, що нехай свого сина віддасть у больницю, а не чужим дїтям світ ним путати. На тім світї, хто зна, як буде, а сей треба шанувати”.
“Спасибі і за се”, кажуть старости, та й забрались потихоньки з хати, бо з моїм ґаздою не добре переливатись. А панночка, як стояла, так старому в ноги:
“Спасибі вам батечку, що мене не втопили!”
“Да й так тобі не сидїти дївкою”, каже старий, “я вже яв ослабати, та рад би зятя в хату, щоб на мене легше, та щоб з за житя видїти, як моє добро уживати меть ся. Ти знаєш, дочко, я багатир; можеш собі вибрати і пана, і попа, кого хочеш”.
“Не хочу я, батечку, нї пана, нї попа”.
“А кого-ж? запитав старий грізно.
Дївчина почервонїла, мовчить, тілько трусить ся.
“Не мни багато ханьки, а скажи, що хочеш Василя Зарічука, та й годї! Ти думаєш, дурна, що я нїчого не знаю? що я не чув, як ви що ночи охали та слинились у саду?… Що за розумні голови обібрались менї, старого опришка мудрувать!… Іване!” до мене отсе, “рушай на той бік: Василь Зарічук нехай
