та думаю; — аж тут — плюсь! — човен з того боку плавле. Я сховав ся за вербою.
Приплив. Бачу — се парубок, хороший, молоденький, як мальований!
Прибив човенце до берега, а сам у сад, неначе метелик перелетїв. А вона до його вже й рученятка простягла, дожидала. Місяць світить, а я слухаю.
“Не плач душко, моє серденько!” став він голубити, “я думаю, що ти менї рада, а ти в-одно плачеш, кілько я прийду… Скажи; може вже не приходити? може собі красшого найшла?… Я бідний…”
“Василю, Василю!” та й зомлїла сердешна дївчина.
“А чого-ж бо ти плачеш, моя рибочко?” питає легінь, та й заплакав і собі.
“Відай нам не судилось в купі жити”, промовила дївчина не за малу хвильку. — “Джімер хоче свати слати, а батько віддасть, я знаю: він багач!”
“А ти гадаєш іти за його?” спитав легінь.
“Я втоплюсь”, каже дївчина.
“Того не роби, рибочко, а корись твойому батькови: він розумний, та за його головою будеш щаслива”.
“А ти, мій друже?”
“Я вернусь у військо, менї все одно… Без тебе менї світ увезде однакий, увезде чорний, як туман”.
“Боже, Боже!” заплакала дївчина: “чому ми такі нещасливі?”
“Ба я”, каже легінь.
Обоє — думаю я собі.
Як стали зорі погасати, вони розійшлись.
