Сторінка:Федькович О. Ю. Вибір з творів (Скрентон, 1916).djvu/43

Цю сторінку схвалено

та думаю; — аж тут — плюсь! — човен з того боку плавле. Я сховав ся за вербою.

Приплив. Бачу — се парубок, хороший, молоденький, як мальований!

Прибив човенце до берега, а сам у сад, неначе метелик перелетїв. А вона до його вже й рученятка простягла, дожидала. Місяць світить, а я слухаю.

VIII.

“Не плач душко, моє серденько!” став він голубити, “я думаю, що ти менї рада, а ти в-одно плачеш, кілько я прийду… Скажи; може вже не приходити? може собі красшого найшла?… Я бідний…”

“Василю, Василю!” та й зомлїла сердешна дївчина.

“А чого-ж бо ти плачеш, моя рибочко?” питає легінь, та й заплакав і собі.

“Відай нам не судилось в купі жити”, промовила дївчина не за малу хвильку. — “Джімер хоче свати слати, а батько віддасть, я знаю: він багач!”

“А ти гадаєш іти за його?” спитав легінь.

“Я втоплюсь”, каже дївчина.

“Того не роби, рибочко, а корись твойому батькови: він розумний, та за його головою будеш щаслива”.

“А ти, мій друже?”

“Я вернусь у військо, менї все одно… Без тебе менї світ увезде однакий, увезде чорний, як туман”.

“Боже, Боже!” заплакала дївчина: “чому ми такі нещасливі?”

“Ба я”, каже легінь.

Обоє — думаю я собі.

Як стали зорі погасати, вони розійшлись.