ка з рук упала, а я стою, мов причмилений. Неня зараз до батька:
“Чоловіче, а се що тобі Бог дав на розум, дїти собі прогонити з дому? Багато їх маєш, мабуть та не бізуєш (не в силї) годувати?!”
“Мовчи, стара”, промовили батько уважно, “ти собі пазь дївки, а парубками я сам маю орудовати. Знайте тілько, аби йому харч та шматя було на завтра”.
Другої днини й вирядив ся.
На підвечер став я у Розтоках. Село велике, пишне. Все сади, все сади, все горіхи волоські, та вишнї, та черешнї. По-через плоти понадвисала червона калина. Зпоміж садів видко побої пишні; серед села стоїть церков нова, велика — хрести золочені.
“А куди, легіню?” — питає молодичка пишна, кароока, біжа з кінвами по воду, та й стала.
“До старого Донди, коли би ласка справити”, — кажу я, та й став і собі.
“До Донди?” — скрикнула молодичка, та аж кінви випали її з рук; — “а отсе чого ви до Донди?” —
“У найми”, кажу.
“У найми? до такого опришка? Та нехай же вас Мати Божа заступає!…”
“Ви мене налякали, молодичко: що-ж бо то він, той Донда?”
“Та єретик на весь світ! Він вісїм рік лиш в опришках був. Такий лютий, як гадина, ви там і три днї не будете!”
