Третьої днини поховали і Марту і стару, а самі пішли на иншу кватирю.
У дві недїлї по тім гуки по селу. Карадїч дочку оддає, а Янко ходить з дружбами хата од хати, та збирає собі бояре, спрошує гостї на весїля.
У вечер збираєсь і Сафат. “А ви куда отсе?” питаю.
“На весїля”, каже, — “іди принеси минї доброго вина ведро, та колач!” а сам кинув минї червінця.
Я побіг. Приходжу, а Зїнича вже нема, пішов. — Що тут робити? думаю я собі. Беру вино, та біжу за ним. А у Карадїча нї крик та нї ґвавт на подвірю!
“А там що таке?” питаю людей.
“Сафат Зїнич застрілив молодого”, уповідають.
Я закаменїв. — “А деж він?” кажу. (Зїнич отсе).
“Пішов сам до гарешту”, кажуть.
Убрали гарештанта в залїзо, та оддали в ратуш. Осудили на сердешнього десять рік тяжкої неволї. Я провожав го аж за місто, да так ми уже жаль! — “Братїку, камрате мій дорогий та любий: чого ви отсе так марне пропадаєте?…”
“За правду, товаришу!” промовив, як у дзвін вдарив, а сам нї ся скривить.
Жовняр раз був.
