та хотїла йому в груди, але не трафила свого чоловіка, але Василя — а Іван усе те видїв.
Упав Василь та й лежить. Іван схилив ся, здоймив його на руки та й заплакав. — “Братїку, братїку мій, як рідний! ми оба нещасливі!” А Василь анї ворухнеть ся. Добре утрапила.
Пообтерав ся далї Іван, узяв товариша на руки, занїс у чагір, та й накрив зеленим віттям ялиновим. “В опівночи”, каже, “я прийду та тебе поховаю. Ходїм жінко!”
Під полудне стали у старої Гинцарихи, тихо, гейби нїчого не було; лиш сорочка на Іванові закрівавлена трохи, більш нїчого.
Гостей повнїсїнька хата, — а хата в Гинцарихи була нова, просторна, музики грають, а наші молодята сидять собі за столом, сказано: у тещі. — Олена біла, біла мов та стїна, а Іван такий веселий, що з роду його нїхто може такого й не бачив. Стара теща лиш повертаєть ся у хатї, та в долошки плеще, така рада: “Зятеньку, дитино моя люба, голубе мій сизий! а отце чого тобі сорочечка покрівавлена?” А сама хоче мов то обтерати приязними своїми рученьками.
“Лишіть, нене!” каже Іван; “не обтерайте! се кров з ясного молоденького сокола”.
“Убив сокола, та й піря нам не принїс, щоби ми собі кресаки пообтикали”, стали другі парубки казати, що там у храму були.
“Питайте жінки!” промовив Іван грімко, а сам аж підскочив; “питайте її, чому вам піря не намикала; не я убив сокола, а вона”.
Олена встала, та хоче виходити з-за стола.