лили ся ми лихом і добром, двадцять років беріг ти мене, як свою душу. Дякувать тобі, братчику. Прощай мене!”
Обняли ся, поцїлували ся, сплакнули, та й розійшли ся. За Василя нїхто більше не чув, пропав, як під землю впав. Одні казали, що втопив ся, другі казали, що пішов у опришки, ба де-які казали навіть, що пристав до угорського війська. Будемо видїти, а тим часом ходїм до старої Гинцарихи.
Федора Гинцариха була собі багачка на все село, але не сидїла вона в селї, тільки у потоцї, у Ріжі. Мала вона там побиті хати, та й мешкала собі мов яка вельможна. А дочка в неї, дочка! — чорнобрива, кароока, а на личку, мов полонинська рожа молоденька. Стара бувало дує на неї, як на дорогий камінь; де коралї красні, де уставки мудрі, де киптар уписаний, де пояс славний: Олена все дістала. Стара убере її, бувало, як ляльку, та й посадить під образи коло віконця: “Тут тобі, донечко”, каже, “сидїти, а не коло печи вештати ся. Личенько згорить”.
Але полювали раз над Ріжею два легінї: Іван і Василь, “Е що!” каже Василь до Івана; “годї! ходїм домів; щось менї сьогодня не йде під кріс”.
“Ходїм!” каже Іван, та й пішли. Але не учинили ся вони ще в потоцї, аж тут здоймив ся вітрець, звіяв хмарку до хмарки, тай нї з сього нї з того став дощик росити. А наші стрільцї навіть без сердаків.
“Що робити мемо?” питає Василь.
“Хиба повернїм до Гинцарихи та пересидимо, заки дощик перейде”, каже Іван.
Повернули. Стара приймила їх любенько, бо з роду щира була, а часом, то любила й забавити ся. Наші легінї не були від того.
