У нашому селї не було кращого парубка, як той Сідор Чобанюків; бувало аж сіяє, де стане; а що вже до стрілецтва вдав ся, то і не сказати. Бувало, не мине таке лїто, щоб він тих два або і три ведмедї не вбив, за иншу дич і не згадувати. А увійти до него в світлицю, то нїчо не видко, як лиш ті роги оленеві да зброю стрілецьку, по росішках навішану. Були там і такі роги, що в 24 росіх, коли не більше. А що вже зброя! а що коник на стайни, сивий як голуб! а що вже сїдельце турецьке да поводи шовкові сріблом цвітковані!…
Зо Сідором жили ми собі лїпше, як два рідні брати, да як нам і не жити було, коли оба жваві, оба хороші, багацькі сини, сказано єдинчуки, а ще до того оба стрільцї! — Нї пообідаємо оден без одного, нї повечеряємо. Чи він, бувало, до мене прибіжить, чи я до него: говоримо, сміємось, радимось, полюємо, або посїдлаємо собі коники та гайда в заліжку! А як і то нї, а ми полягаємо собі в чердацї, позакурюємо люльки, та станемо собі наші стрілецькі придабашки уповідати, або так що…
“А ти чув”, кажу, “що Савюкову Катерину завили”? —
Він зареготавсь, аж му люлька з зубів випала. “Еге”, каже, “нї першя, нї послїдня!”
“Хло, чи лиш не твоя причина?” —
Він регочеть ся.
“Не гоже так, братїку”, став я йому дорікати. “Чиму не жениш ся?”
“Ще”, каже, “по против себе не вишукав”.
“Абож Савюкова Катерина не против тебе?”
“Видиш, що нї!”
“А чимуж, братчику?”
