Я був оден у свого батька, а батько багатир був! Бувало і по вісїм наймитів тримають, бо було до чого. А минї і сокири не дадуть в руки взяти, не то що. “Що тобі, кажуть, роботов клопотатись, коли є кому і без тебе? —”
“Якже минї без роботи жити”, кажу я, “коли минї нудно!”
“Чому, би не нудно!” стануть ненечка, бувало, гнїватись, “ану тільки кріс да в лїс! то-ж би то я заячика печеного попоїла!!…” А вони умисно отсе кажуть, щоб мене від роботи відгулити. Нїщо тогди вже й робити: беру кріс та йду.
А в недїлю, чи там у празник, то сестри мене, бувало, аж проклинають, бо ненька від самого досвіта нїчо не дїють, лиш їм дорікають: “А сорочка Іванова яка? — а ширинька (хустина) яка? — а він про вас і чорний ходить і незмитий, а він сяк, а він так, хоть вас три в хатї!” Таке сердешним сестрам було пієть ся через мене. Да коби хоть було за що; а то на минї і сорочка як папір, і ширинька як мак, і голова вимита да вичесана, що вже лїпше хіба в якого принца, а неньцї ще недогода. Оттак то я дома проживав. А батечко, аби лиш недїля: “ану, сину, ану на базар, ану нагулятись, доки молодий!” тай минї карбованцїв зо два в черес! Оттак то я пробував у свого батечка. Да не довго набув ся, прийшла вербицирка, а гусарський майор тільки цьмокнув, як мене побачив. — Кучерики мої золоті да кохані, пішли ви по під ноги!…
