Сумирним голосом те все казав;
Дивив ся тихо і покірливо впиняв.
Та все те обернув Тибальт у нївець.
Глухий на мир, завзятий на буяннє,
Направив гостру сталь на сьмілого
Меркуція. А той собі палкий,
Вертає за удар удар, байдужний
В своїй хоробрости про смерть холодну.
Лївою він страшне тяттє одводить,
Правою смерть Тибальту посилає.
А той назад шле ворогу неситу.
Пристигне кричучи Ромео: „Стійте!
О друзї! друзї, розчепітесь! годї!“
І швидче слова сьмілою рукою
Одводить у бойцїв погибну зброю.
Як ринувсь він на них, Тибальт єхидний
Під самою рукою в нього влучив
Меркуція у серце, та й на втїки.
А потім до Ромеа тиць! як той
Кипів самою помстою. Їх бою
Було, як блискавки, мала хвилина.
Бо ще не встиг я і меча добути,
Тибальт уже лежав, а наш Ромео
Майнув і зник. Історія правдива.
Казнїть мене, коли що мовив скрива.
Панї Капулєт.
Монтекків родич він, тим річ свою фальшує;
Оправдує своїх, нїхто в тім не здивує.
В крівавій бучі сїй із двацять душ було,
І в двацятох вони убили одного.
Благаю, князю, суд по правдї розсудити!
Князь.
Ромео вбив його, а він Меркуція.
Кого-ж скарати нам за дорогую кров?
