О. Лаврентий.
По просту, сину мій! що се за хитра мова!
Де сповідь в загадках, там абсолюция загадкова.
Ромео.
Так знай же навпрямки: моя любов — Джульєта,
Вродливая дочка старого Капулєта.
Одно ми одному під мислї підійшли,
Обоє в один дух к тому кінцю прийшли,
Щоб одружитись нам. Коли і як спізнались,
Як розпитали ся, як щиро покохались,
Про все, про все тобі дорогою скажу;
Да тілько про одно благаючи прошу,
Не відкажи ся нас звінчати ще сьогоднї.
О. Лаврентий.
Сьвятий Францїску! що за дивні переходнї!
То Розаліну геть? О юноші, в серцях
Зрадлива в вас любов: живе вона в очах.
Jesu Maria! ви-ж потоки слїз видали
Про сю Розалію, — що смутку! що печали!
І вся солона та вода з очей лила ся
На те, щоб ся любов мов хмарка розійшла ся.
Ще в тебе виден слїд недавньої сльози:
З поблїдлої щоки не змив його єси.
Коли то був ти сам із тугою твоєю,
По Розї ти вмирав, ти жив і дихав нею.
О, знана з давнїх лїт ся притча між людьми:
Не сьмійте ся з жінок, коли такі й сами!
Ромео.
Ти-ж отче гримав, що люблю я Розаліну.
О. Лаврентий.
Що любиш? нї, що ти боготвориш людину.
Ромео.
І кучив закопать любов.
О. Лаврентий.
Та не на те,
Щоб закопав одно і викопав друге.
