Сторінка:Уіллїям Шекспір. Ромео та Джульєта (1901).pdf/56

— 36 —

Оврамка Купіда, що гарно вцїлив,
Як царь Кофет в дївча жебрацьке втюривсь.^[1]
Не чує, не шелесне, не здвигнеть ся.
Умер голубчик. Мушу заклинати.
Кляну тебе очима Розаліни,
Її високим лобом, ротом красним,
І ніжкою дрібною і двигучим
стегенцем, і всїм добрим, що край нього:
З'яви ся нам під образом своїм.

Бенволіо.

Почує, то розсердить ся на тебе.

Меркуціо.

Чого-ж тут сердитись? От чим би можна

Йому надопекти: коли-б я визвав
Якого духа у коханки в крузї,
І щоб вона йому звелїла ждати,
Докіль того біска перечарує.
Се инша річ. Мої-ж визовини
І чесні і лагідні: бо не кого,
Його-ж я зву імям його коханки.

Бенволіо.

Ходїмо, він сховавсь між деревами.

Йому дружити любо тілько з нічю.
Любов слїпа, то морок їй товариш.

Меркуціо.

Любов слїпа, то мимо цїли й цїлить.

Тепер засїв він певно десь під грушу,
Бажаючи, щоб його любка стала
Враз грушкою і впала біля нього.
Ромео, на добраніч! Я в перину.
Зелене ліжко се менї за зимне.
Ходїм, чи що?

Бенволіо.

 Ходїм: бо шкода працї

Шукать того, хто сам знайтись не хоче.

(Виходять.)

1. Натяк на народню баляду про африканського царя Кофетуа, що закохавши ся в жебрацькій доньцї Пенельофонї не хотїв женити ся з жадною царівною анї королївною, а тілько з нею; ставши царицею недавня жебрачка від разу затьмила всїх вельможних пань і панянок не тілько своєю красою, але також розумом і благородним поводженєм. Ся баляда, записана з народнїх уст аж у XVIII в. епископом Персі і надрукована в його „Ancient Reliques“ т. I. кн. 2, ч. 4, послужила в наших часах чеському поетови Заєрови темою до одної з кращих його прозових поем.