Сторінка:Уіллїям Шекспір. Ромео та Джульєта (1901).pdf/51

— 31 —

Гледи, а то… Гей, більше сьвітла, сьвітла! —
Я зупиню тебе… Ну, ще раз, дїтки!

Тибальт.

Не я мовчу, мовчить моя неволя…

Увесь тремчу від злости та від горя.
Втаю мій жаль, а думки не покину:
Зірне вона колись в лиху годину. (Виходить.)

Ромео (приступивши до Джульєти.)

Коли моя рука торкнулась недостойно

До дивної краси, до сьвятощів живих.
Мої уста, прочане два, пристойно
Нїжним цїлунком най спокутують сей гріх.

Джулєта.

Смиренний прочанин аж надто зневажає

Ту руку, що мене підносить до сьвятих.
Торкатись і до них нам звичай призволяє,
Сьвятиню цїлувать не має він за гріх.

Ромео.

Та-ж мають і сьвяті уста, як і прочане!

Джулєта.

В прочан уста — сьвятим творити молитви.

Ромео.

Нехай же на мою мольбу сьвята спогляне,

Щоб ясно вірив я, без сумнїваня тьми.

Джулєта.

Хоч і приняв мольбу, сьвятий анї здвигнеть ся.

Ромео.

О, не здвигнись же й ти! Се дар тобі від серця. (Цїлує її.)

Через твої уста очистив ся мій гріх^[1].

Джулєта.

А я, прочанине, взяла його з твоїх.

Ромео.

З моїх? О гріх сьвятий! Сияє мов у ризї.

Верни-ж його менї. (Цїлує її знов.)

1. В Шекспіровім жерелї при першій стрічі Ромео і Джульєта обмінюють ся лише кількома чемними фразами і в присутности Меркуція стискають собі руки.