І взяв її з позиченого гробу,
Як сон її минеть ся тимчасовий.
Та мій посол, нещасний листоноша,
Застряв у шпиталї лихим случаєм.
З моїм листом до мене він вернув ся,
І мусїв я до склепу поспішати,
Щоб без живих Джульєта не проснулась.
Біжу, аж тут, хвилиною ранїще,
Полїг Паріс, за ним і наш Ромео.
Вона встає. Благаю йти за мною,
Принявши хрест од Бога терпеливо, —
Аж тут мене із склепу визвав гомін.
Вона-ж, побачивши Ромеа мертвим,
Сама на себе руки наложила.
От вам і все. А про весїллє знає
Ще мамка їх. Коли я чим причинен
В сїй халепі, готов прийняти кару
Ранїш, нїж прийде смерть моя близькая.
Князь.
Тебе ми здавна знаєм, як сьвятого.
Де чоловік Ромеїв? що він скаже?
Балтазар.
Я пана сповістив про смерть Джульєти.
Прибіг він з Мантуї як найскоріще
Сюди-ж таки, у сю саму каплицю.
Сей лист велїв подать отцю раненько,
І наказав менї під страхом смерти,
Щоб я його самого тут покинув
Князь.
Дай лист, я подивлюсь, що він там пише.
Де ґрафів паж, що сторожів покликав?
Що пан твій тут робив? кажи козаче.
Паж.
Прийшов на могилки він із квітками.
Звелїв менї стоять, чатуючи з далека.
Аж тут іде з огнем хтось до каплицї,
