Оддав єси мойому панотцеви.
Дай сьвіточа. Гляди-ж, на жизнь і смерть,
Що бачиш, або чуєш тут, мовчи!
Стій оддалїк, нї в що не вмішуй ся.
Що до постелї смертної спущусь,
То се про те роблю, щоб подивитись
В лице моєї панї, а ще більше
Ізняти перстїнь дорогий із пальця.
Потрібен він менї на річ велику.
Тепер же геть звідсїль, та слухай пильно:
Коли посьмієш підзирнуть, що буду
Чинити тут, кляну ся по суставам:
Тебе я розшматую і голодний
Сей цвинтарь устелю твоїм мясивом.
Мій задум дикий, як і время дике,
Лютїщий він голодної тигрицї,
Лютїщий моря в бурю-хуртовину.
Балтазар.
Я відійду, я вас не потурбую.
Ромео.
Сим ти приятельство своє покажеш…
Отсе візьми собі. Живи щасливо.
Бувай здоров, товаришу мій добрий.
Балтазар.
А все таки сховаюсь тут де-небудь.
Страшний він став, і що за дума в нього? (Відх.)
Ромео.
Противна пелько, о утробо смерти!
Ти дорогий кусок землї пожерла.
Я відчиню уста твої смердючі,
(Розбиває двері до каплицї.)
І втереблю тобі ще кусень страви.
Паріс.
Се той банїта, гордий той Монтеккі,
Що вбив кузена милої моєї,
І вбив саму скорботою по братї.
