Сторінка:Уіллїям Шекспір. Ромео та Джульєта (1901).pdf/109

— 89 —

Входять Капулєт і мамка.

Капулєт.

Як сонце сяде, зросить ся земля.

Як сїло-ж сонце нашого небожа,
То й дощ іде…
Ге, що се? ринва, дочко? все в сльозах?
Все ливень? У такім маленькім тїлї
У тебе в купі й барка, й море, й вітер.
Бо в тебе у-в очах, неначе в морі,
Прилив і одлив слїз, а барка — тїло,
Що плавле у водї солоній: вітер,
Зітхання се твої, що борючись
Із слїзми ревними, а сльози з ними,
Зруйнують і потоплять хирне тїло,
Коли не вщухне зараз хуртовина.
Що, жінко? зна вона вже нашу волю?

Панї Капулєт.

Зна, пане мій, та дякує, не хоче.

Щоб ти, дурна, із гробом повінчалась!

Капулєт.

Ге, стій лиш, стій, спитай ся перше в мене.

Не хоче, кажеш? дякує? і не гордить ся
Нїкчемниця, що ми їй ізнайшли
Такого жениха вельможного?

Джульєта.

Нї, не горджусь, а тілько дякую.

Ненавидним бо нїчого гордитись;
Та й за ненавидне я дякую,
Коли добро хотїли ним зробити.

Капулєт.

Метикуваннє! Ге, що се таке?

Гордитись… дякувать… не дякую…
Нї, не горджусь… Паняночко моя,
Не дячтесь дяками і не гордуйте