мармуровий спокій, оте вічне захоплення обовязковою службовою роботою — се здається втеча не тільки від людий, але і від самої себе. Ви криєте тайну. Ваша вдача бурхлива, пристрасна, в деяких хвилинах ваші очі зраджують ваш жар.
Я глянула на годинник і встала, щоб відійти.
— Те, що товариші кажуть чи думають про мене, мені байдужне. Також про ваші здогади тайни та скритого жару нічого сказати не хочу і не можу…
Він просив ще хвилину на докінчання своєї сповіди.
— Я намагався побороти чуття, уникав стрічі, на конференціях говорив як ваш противник… Це не помагало. Я любив вас плятонічно, — та цього довго не можна. Сьогодні скористав я з нагоди: говорю про свою любов, до вас і свій замір: Гарно було б нам жити на селі при школі двоклясовій. „Dla kochanka і kochanki dość і chatki pustelnika…“
Він розгорівся, був би дальше говорив, але я знову перебила його бесіду. Дійсно мені ціле те intermezzo видалося смішним.
Входячи до канцелярії із думкою впорядкувати прибори та зразки, я зовсім не надіялась освідчин. Чоловік, котрий досі не говорив зі мною, нараз освідчається. Та я опанувала себе й кажу зовсім поважно:
— Жалую вас за ваші давні і теперішні терпіння. Як би не вірила у ваші слова та як би ви не були українцем, радила б я вам, як лік на вашу нудьгу чи сплін, як „Zeitver-
